Лейон Пірс Бальтазар фон Кампенгаузен
Спостереження
про кілька провінцій та міст Російської імперії,
Щойно мандрівник полишає багнисті, порослі вересом землі
Санкт-Петербурзької губернії і прибуває до Новгородської, його здивуванню немає
меж. Тут все його вражає: тучність ґрунтів, пишнота добре оброблених ланів, мрійлива
краса місцевості, неначе він опинився в зовсім іншому краї. Його очам об’являється
прекрасна світла річка та безліч сіл. Перетнувши Волхов по довгому дерев’яному
мосту[1],
мандрівник підходить до брами, якої особливість у тім, що нижня частина вужча
за верхню. Через сю браму, що на березі річки, він потрапляє до міста Новгорода.
Се велике місто у великому занепаді. Тут можна бачити
безліч святинь, каплиць, монастирів і церков. Кафедральний собор, побудований у
1051[2]
році великим князем Ярославом, присвячений Святій Софії. Бронзові двері,
оздоблені рельєфними фігурами[3],
зроблені Віхманом з Магдебурга [Wickmann aus Magdeburg][4],
на що вказує надпис. Йордан [Jornandes][5]
говорить про Новгород як про місто чималого значення. У тринадцятому
столітті місто входило до Ганзейського союзу[6]
і мало аристократичну форму правління, а останнім правителем був славетний
Гостомисл [Gostomisl][7],
чиї подвиги оспівані Сумароковим[8]
у його трагедії «Синав і Трувор». Російський цар Борис Годунов постійно
сварився з містом, але Любек, що був союзником міста, відправив польського посла
Мейера [Meyer] для відновлення миру.
Волхов, в якому росіяни після прийняття християнської
віри втопили своїх ідолів, часто згадується в російських піснях і в народних
оповідках слов’ян. За стародавніми літописами, човни могли підніматися річкою
до самого міста, чому доказом є різні торгівельні угоди, які було укладено зі
шведами. Волхов рідко замерзає, бо дуже стрімкий і багатий на джерела. На ньому
є кілька водоспадів, найвідоміший з яких називається Голова Св. Іоанна. Він
утворює три пороги і має тридцять футів заввишки. Волхов впадає у Ладозьке
озеро. В цьому озері ловлять сига (Salmo
lavaretus[9]),
різновид лосося, який водиться, крім того, ще в Балтійському морі, Неві і Волзі.
Новгородська знать є найдавнішою в Російській імперії
і надзвичайно пишається своєю вищістю. Тут розмовляють найгарнішою російською
мовою. Міську фортецю захопив шведський генерал Понтус Делягарді[10],
який настільки люто спустошив навколишні землі, що його жорстокість стала у
Новгороді приказкою. Неподалік міста стоять руїни старого замку, який за
переказами був резиденцією Рюрика, якого запросив Гостомисл, щоб той йому
допоміг у боротьбі проти ворогів, але який пізніше сам заволодів країною.
Кажуть, що замок мав назву Стара Ладога [Alt-Ladoga], яка походить від старослов’янського
слова Lader, яке означає місце відпочинку. Поблизу нього є численні підземні проходи,
які, як кажуть, продовжуються під руслом Волхова.
Найдавніші російські монети карбували в Новгороді. В одному
нумізматичному кабінеті[11]
можна побачити срібну монету, яку було викарбовано в десятому столітті[12]
і на одній стороні якої зображено вершника з батогом. Ся монета походить з
часів правитель ниці Марфи [Regentin Marfa], яка в легенді згадується як Марфа
Боголюбовна [Marfa Bogolubowna][13].
Кілька років тому, здається в 1781 році, тут у одному великому будинку
знайшли кілька рукописів у досить доброму стані, і хоча про них було
повідомлено кільком академіям, але так ніхто і не зміг прочитати літери, якими
був записаний текст. Тут слід зауважити, що прадавні росіяни, як і римляни, писали
на корі замість паперу, яку називали [Stolbzy][14],
і з кількох таких аркушів, звитих разом, утворювали книгу. Здається, що вони написані
такими само літерами і шрифтом, як і надпис на годиннику в монастирі Св. Сави[15]
в Звенигороді біля Москви. Я бачив сей надпис у пана генерал-прокурора
[Generalprokureur] князя Вяземського [Waesemskoy][16].
Довкола Новгорода щедро розкидані чудові пасовища, а
бронніцьке сіно [bronitzer][17]
в Петербурзі коштує вдвічі дорожче за інше сіно. Тут є відмінні кінні заводи,
які належать державній скарбниці. Взагалі новгородці мають славу людей, що
люблять тяжби, і найвправніші адвокати є переважно уродженцями сього міста.
Новгородська губернія оточена гірським пасмом. Найвища
гора отримала свою назву від селища Валдай[18],
яке знамените красою своїх жінок, їхньої доброзичливістю, яка часто стає завадою
для мандрівника, а особливо тим, як чарівно вони пропонують свої чудові
кренделі. За панування імператриці Єлизавети тут було відкрито кам’яновугільну копальню,
але вона, либонь, не була багата на вугілля, бо більше про неї ніколи не було
чути. Поблизу Валдаю трапляється прекрасний рожевий граніт, а біля [Polesjia] –
мінеральні солоні води.
З Новгородської губернії дорога йде через Плесковську
[Pleskowsche][19]
губернію, перетнувши яку, подорожній потрапляє до Білорусі. У сій губернії подорожній
спершу потрапляє в Порхов [Porchow][20].
Для нас, ліфляндців, Порхов вартий уваги тому, що він і місто Опочка
[Opotschka][21]
були подаровані магістру ордена Вільгельму фон Фюрстенбергу [Wilhelm von
Fürstenberg][22]
як пожиттєве утримання його переможцем Іваном Василійовичем [Iwan
Wassilewitsch][23].
В битві, в якій магістр армії[24]
був переможений, росіяни вперше побачили гармати, яких Фюрстенберг мав чотири.
Як тільки мандрівник проїжджає Великі Луки [Welikylug][25],
він опиняється в
Білорусі
Ся провінція, яка лише кілька років тому підпала під владу
Російського скіпетру[26],
вже за давніх часів входила до складу імперії, зокрема два округа навколо Полоцька
[Polotzk] і Мстиславля [Mstislaw]. Перше з цих міст було частиною посагу, який
Володимир Святий отримав за Рогнідою, дочкою Рогволда, литовського князя
[Herzog von Lithauen][27].
В сій надзвичайно малозаселеній провінції (за
переписом 1788 року тут жило 600 000 жителів чоловічої статі) ґрунти,
перемішані з піском і кам’янистою глиною, настільки неродючі, що вони зрідка
дають більше чверті хліба. Селяни дуже бідні, яких цілком розорила панщина.
Пасовища дуже виснажені і такі погані, що російські коні й корови там хиріють. Ліси
дуже великі, переважно із хвойних дерев.
За наказом покійного фельдмаршала графа Захара
Григоровича Чернишева [Zachar Gregoriewitsch Czernicheff], який був
губернатором сієї провінції[28],
тут побудували дороги, які перевершують якістю найкращі дороги Європи. Посередині
проходить широка проїжджа дорога, яку з обох боків засаджено вільхою, березами
та іншими листяними деревами. Обабіч дороги йдуть, підвищені на три фути, пішохідні
доріжки [Trottoirs], які також засаджені такими самими деревами. Надписи на
великих стовпах повідомляють, наскільки далеко мандрівник знаходиться від дороги
і міста. Ся прекрасна дорога, яка в усіх напрямках та по всіх бічних шляхах [Querwegen]
залишається однаковою, облаштована красивими містками [Brücken] і завжди йде
прямо через гори, для чого їх або зносять або проривають наскрізь. Робота,
гідна давніх римлян[29].
Тільки в сій землі можна побачити таку величезну
кількість папороті (Felix mas, російською «папоротник» [Paporotnyk]), щавлю
(Rumex acetosella, російською «кислица» [Kislitza]) і вовчих ягід (російською
[Jagodky]). Тут багато бджолиних вуликів, що розвішені по ялинах, але мед не білого
кольору, бо бджоли годуються на квітах турецької пшениці[30].
Селяни жалюгідні на вигляд, що вказує на їхню
слабкість і хворобливість. Їхня убога їжа часто складається з худої дубової
кори, змішаної з коржами, виробленими з щавлю[31].
Я думаю, що причина таких злиднів селян ось у чому: коли сей край ще належав
Польщі, землевласники віддавали свої великі володіння орендарям[32],
які так визискували селян і так збагачувалися, що за короткий час самі могли
придбати великі маєтки, і прикладів цього не бракує. Потім чимало сих орендарів
позичали спадковим вотчинникам великі суми під величезні відсотки, і оскільки
відсотки накопичуються, то через се власники втрачали багато своїх маєтків.
Мешканці Білорусі розмовляють мішаною мовою, яка складається
з російських і польських слів, а їхня дуже ніжна вимова дещо схожа на говірку донських
козаків. Жителі носять сірі повстяні картузи, схожі на перевернуті горщики,
виготовлене з берести взуття, яке російською називається «лапті» [Lapti], а
латиською [Pasteln][33].
Ті, хто вважають себе дворянського походження, іменуючись титулом шляхтич [Schlachtiz],
носять чорний пасок і шпагу. Люди сього класу зазвичай самі обробляють свої
маленькі поля, або їх наймають чередниками вельможні пани. У покаранні їх січуть
батогом[34]
так само, як і простих селян, але вони користаються привілеєм, що під час екзекуції
їх кладуть не на голий ґрунт, а на килимок або холстину. Мандрівникові впадає у
вічі, що більшість селян у сій місцевості мають довгі шиї і постійно хилитають
головами. Plica polonica, яка місцевою мовою називається «калтун»[35],
є дуже поширеною хворобою. Волосся на голові так сильно заплутується, що його зовсім
неможливо розчесати. Якщо волосся зрізати, хворого уражає головний біль, сплутаність
свідомості і часто навіть це призводить до смерті. Нещодавно штабс-хірург Генерт
[Haenert] у Рогачеві [Rogatschew] лікував хворих на сю хворобу так само, як від
венеричних хвороб, і досить успішно виліковував[36]
У Білорусі якимсь чином опинилось поселення фінів, про
що свідчать риси обличчя [Physiognomie], одяг і мова селян, що мешкають у селі [Uschatky][37]
поблизу Чернігова. Поблизу Мстиславля і Пропойська[38]
можна почути особливу говірку, яка, здається, складається з російської,
польської, німецької, латинської і молдавської мов. Ся мова навіть має окрему
назву – «отвращенна»[Otwrastschennoy], яка російською означає «відокремлена».
Польською мовою вона називається «отверницька» [Otwernitzky].[39]
Ось зразок сієї говірки: «Chlich wchas a tu sergei smackschunis» — Заходь
додому, інакше промокнеш. «Tu me liba sem corde» — Ти любиш мене усім серцем.[40]
Ся провінція дуже сприятливо розташована для ведення торгівлі.
Через неї протікають дві великі річки, Двіна [Düna] і Дніпро [Dneper], і по них
вантажі з крамом везуть до Балтійського і Чорного морів, але саме ся торгівля щорічно
забирає життя у великої кількості людей, які, незвиклі до суворості клімату, помирають
від різних хвороб.
У великих лісах трапляються вивірки-летяги (Sciurus
volans[41],
російською «летяга» [Letiaga]), красиві сині сиворакші[42]
(Coracias garrula, яка місцевою мовою називається «сизоворонка», французською
Corneille bleue[43]),
безліч чижів, зябликів, щиглів, вовків, ведмедів, козуль, лисиць тощо. Летяга цілком
подібна до звичайної вивірки, але значно більша. Шкіра в неї така широка, що
утворює щось на манер розтяжки між передніми й задніми лапами, як у кажана. І
от ся шкіра у розтягнутому вигляді править тварині за крила. Коли летяга хоче
полетіти, вона вилазить на верхівку дерева, обирає собі тонку гілку і гойдається
туди-сюди. Щойно вона відчує, що рух є достатньо сильним, вона робить потужний
стрибок на нечувану відстань і тримається у повітрі завдяки своїй розтягнутій
шкірі. Проте, розраховуючи свій стрибок, вона завжди пильнує, щоб місце, на яке
вона сяде, було розташоване нижче того, з якого вона стрибнула. Її хутро
білувато-сірого кольору, який не змінюється навіть улітку, коли звичайна вивірка
стає брунатною.
Євреї, здається, знайшли в Білорусі другу Палестину. Міста
й села наповнені ними, і неохайність, яка притаманна сьому народові, сягає тут
небачених розмірів. Євреї тут крамарі, трактирники, а також фактори [Faktoren] у
вельмож, у приймальнях яких завжди стоїть хоча б один з них[44].
Могилів [Mohilew], резиденція генерал-губернатора і
столиця провінції, розташований на Дніпрі і оточений непримітним земляним
валом. Його громадські будинки гарні, а будинки мешканців побудовані частково з
дерева і частково з каменю. В місті є грецький, єзуїтський і бенедиктинський монастирі.
Розкішна грецька церква Св. Йосипа отримала свою назву на честь кайзера Йосипа II,
який проїжджав через се місто в 1780 році[45].
Голова грецької церкви сієї провінції і голова католиків усієї Російської
імперії мають тут свої палаци, так само як і найзнатніші представники дворянства.
Поблизу міста є високий стрімкий пагорб, на який піднявся Карл XII у супроводі
кількох своїх супутників [Trabanten], щоб атакувати розташовані там російські
укріплення, під час чого він отримав легкі поранення[46].
У Білорусі чимало видів рослин, які можна використовувати
в медицині і які ростуть тут цілими полями. Там трапляється Cochlearia[47],
Serratula (російською — серпуха [Serpischa][48]),
ароматний аїр [Aïr], братики (російською – «бабки» [Babky]) і багато інших. Селяни
успішно лікують своїх дітей від судом братиками, змішаними з відваром[49]
моху, який обдирають з дубів. Як тільки мандрівник залишає сю провінцію і
перетинає Десну біля Чернігова, він більше не бачить тих широких ділянок землі,
вкритих дикою гірчицею і Gentiana Centaurium[50]
(місцевою мовою називається [Zindelika]). З останньої рослини в Дубровні [Dubrowna][51]
на броварнях варять пиво, схоже на портер. За межами сієї провінції також все
рідше трапляється дерево, яке схоже на вишню і має білі запашні квіти (російською
– «черьомуха» [Tscheriomucha], а місцевою мовою — «калаколушка» [Kalakoluschka]).
Я не бачив його у цвіті, але гадаю, що се Prunus padus або пташина вишня[52].
Селяни часто вживають соковиті корені хвоща (Equisetum, російською —
«товкачик» [Tolkatschik]). Блакитна сиворакша і вивільга (російською — «иволга»
[Iwolga]) сотнями летять за мандрівником і ожвавлюють красиву дорогу, але по
інший бік від Десни їх більше не побачиш і не почуєш.
Селян Білорусі поділено на три класи, а країну
поділено на волоки [Uwalok][53]
замість десятин, як у Росії. Десятина має вісімдесят сажнів завдовжки і тридцять
сажнів завширшки[54],
а одна волока становить двадцять квадратних десятин. Селяни першого класу
називаються «земяни» [Semiani][55]
від слова [Semla], що значить земля. Але полів вони не обробляють, а стають доглядачами,
слугами або посильними. Своєму панові вони сплачують чотирнадцять рублів
щорічно за кожну душу чоловічої статі в своїй родині. Вони твердять ніби вони є
дворяни і були записані селянами частково через те, що до того їх змусила бідність,
або ж через нечесність панів. Вони називають себе шляхтичами [Schlachtiz], їх
не можна примусити працювати на панщині; вони носять біле вбрання, чорні картузи,
капелюхи й паски, майже всі мають при собі шаблю і ходять за прошеним хлібом,
коли не мають роботи. Декотрі з них володіють четвертою частиною волоки, яку
вони мусять обробляти разом зі своїми родичами, які завжди живуть разом.
Другий клас називається «глухокуничні» [Gluchokunischnie][56].
Кожний селянин сього класу отримує від своїх господарів чверть волоки, за яку
він мусить сплачувати п’ять рублів щороку. Коли він має кількох синів, то повинен
брати і стільки ж четвертин волоки і з кожної сплачувати по п’ять рублів
щороку, а тому можна напевно сказати, що, склавши все докупи, кожна родина
сплачує двадцять рублів щороку. Кожен селянин, коли сплачує сю суму, а жінка
його виробляє певну кількість виробів з обробленого льону, стає спадковим
господарем сього володіння і не мусить більше нічого віддавати своєму
вотчиннику, але він не може ані продати, ані залишити цю землю. Вони є Glebae adscripti[57].
Третій клас називається «пригонні» [Prigonnoi][58].
Кожний працездатний мужик зобов’язаний працювати на свого пана чотири дні на
тиждень і за кожну душу чоловічої статі сплачувати шість рублів щорічно. Се справжні
раби і їх навіть можуть продавати поодинці. Їхнє становище безмірно злиденне.
Якщо яка-небудь частина угідь залишається
нерозподіленою, її здебільшого віддають в оренду євреям, багато з яких вже
придбали тут родові маєтки. В містах вони, крім подушного податку, сплачують
певну суму за кожний сажень землі, яким володіють. І крім сього земельного
податку і звичайного подушного податку кожний єврей повинен сплатити в скарбницю
один рубль і двадцять п’ять копійок за кожну душу чоловічої статі в його
родині. Йому неможливо ухилитися від цієї повинності, навіть якщо він володіє
такими великими земельними угіддями, як польський надвірний радник Леві Аарон Гамше
[Levi Aaron Hamsche].
Гарними містами цієї землі є Полоцьк [Polotzk], що є
центром губернії[59],
Вітебськ [Witepsk], Бабиновичі [Babinowitsch], Дубровно [Dubrowna], які відомі кількома
фабриками, що їх заснував князь Потьомкін, з яких найбільше славилася годинникова
фабрика[60];
Орша, де княгиня Софія, сестра Петра Великого, заснувала жіночий монастир; Шклов
[Scklow], одне з найбагатших міст в губернії, в якій генерал Зорич заснував кадетський
корпус, який після його смерті перенесли в інше місце[61]і
який був на утриманні держави; Пропойськ, де знаходиться залізопереробний завод,
а також величезні ліси, що належать князю Галіцину; Чечерськ [Tschetschersk], містечко
з населенням 6000 селян, яке належить графу Чернишову; і нарешті Гомель [Homel] —
розташоване на високій горі місто з населенням 12000 заможних селян, там є замок,
який імператриця Катерина II подарувала славетному фельдмаршалові Румянцеву [Romanzov].
У підніжжя гори біля Гомеля, з якої можна озирати
безкраї території, протікає річка Сож [Sosch]. Річище річки нешироке, але навесні
вона так широко розливається через танення снігу, що протилежного берегу годі
побачити. У 1788 році я мусив проїхати понад шість верст, щоб переправитися на
інший берег. Ще через тридцять п’ять верст мандрівник потрапляє до
Малоросії або України.
Ся пречудова земля, в якій природа материнською рукою так
щедро розсипала свої дари, з повним правом носить сю подвійну назву, бо
завбільшки вона така ж сама, як і давня Росія, поки до неї не приєднано
Сибір, Астрахань та азійські володіння. Як колишня границя Росії, вона отримала
назву Україна від першого значення російського слова [Ukraiju], яке означає прикордонну
місцевість [Gränzort]. Була ця губернія однією з найзначущих, але після запровадження
намісництв кілька її повітів, як-от Полтавський, Говтвянський та інші увійшли
до складу Катеринославського намісництва[62].
Київ [Kiew], відомий своїми численними церквами, монастирями, каплицями та
печерами, є головне місто губернії та резиденція генерал-губернатора
та вищого суду [obern Tribunal]. Місто дуже велике, але окрім повсюдної великодушної
гостинності його жителів та печер воно ніщо тут не привертає особливої уваги.
У Добрянці [Dobränka] живуть переважно розкольники, які
у 1790 році здійняли такі великі заворушення, коли одну з їхніх церков хотіли
віддати православним росіянам, що проти них застосували військову силу. Я залишу
розповідь про сих людей і сю секту на пізніший час.
Чернігів [Tschernigow], велике, але малозаселене місто
із не дуже значущим замком, розташованим на високій горі посеред міста, є резиденцією
губернатора і архієпископа (російською «архиерей» [Archirè]). У місті багато церков,
одна з котрих (я забув її назву) як і Ротонда в Римі освітлюється світлом, що
проходить крізь купол[63].
Її побудовано за наказом великого князя Ярослава Володимировича [Jaroslaw Wolodimeritsch].
В ній покояться останки двох славетних братів і святих Бориса [Boris] і
Гліба [Chleb][64],
яких вбив Святополк [Swietopolk][65].
В іншій церкві спочиває святий Феодосій [Theodosius][66],
чиї нетлінні мощі [trocken konservirte Person] виставляють перед людські очі. Близько
міста тече Десна, яка щовесни затопляє великі просторища, так що часто земля
вкривається водою на десять або дванадцять верст довкруги.
Ніжин [Neschin] — гарне густонаселене містечко з квітучою
торгівлею, яку мають у своїх руках греки та вірмени, що тут оселилися.
Імператриця Анна Іванівна [Anna Ivanovna] одарила їх щедрими привілеями. Вони
багатіють на торгівлі вином, зацукрованими плодами та ягодами, які дуже добре
купують по всій Росії, грецьким мило і великою кількістю виробів зі шкіри й шовку,
які вони замовляють із Греції та Азії. Щорічно там влаштовують два великі
ярмарки, на які з’їжджається сила комерсантів. Навколо міста багато боліт, де без
ліку плодяться бекаси й різні види водяних птахів. У сьому місті виробляють надзвичайно
чудові парфуми, що аж ніяк не поступаються парфумам з Монпельє, а також різноманітні
легуміни й наливки, з торгівлі якими жителі міста збагачуються, а тому є досить
заможні.
Лубни [Lubny] знані тим, що Карл XII тривалий час
тримав її в облозі[67].
Нині оборонний вал зритий і в ньому знайдено велику кількість селітри. Повітря
в Лубнах і Хоролі [Chorol] таке корисне для здоров’я, що слабкі на легені
подорожують туди й швидко видужують. Саме тут починаються степи, де водяться так
звані «суслики» [Suslik] або ховрахи (Marmota citellus)[68].
Ся тваринка є різновидом полівки і на вигляд цілком на неї подібна, але вкрита
чорно-жовтими або сіро-білими цятками. Вона харчується польовим зерном і живе в
перпендикулярних норах, які вона риє в землі і дуже рідко залишає вдень, а
вночі неприємно верещить або пискотить. Своїми двома гострими передніми зубами
вона може захищатися від котів. Велика нічна сова[69]
(російською — «филин» [Filin], а українською [ukränisch] — «пугач»
[Pugatsch]) поглинає значну їх кількість. Щоб спіймати ховраха, в його нору
заливають воду. Намокнувши, ховрах вистрибує назовні, але оскільки тепер він не
може рухатися швидко, його можна легко вбити. Сотні шкірок потрібно, щоб
зробити одну шубу, бо використовують лише спинки завширшки у два пальці, і
все-таки така шуба не дуже зігріває. Такі шкірки зазвичай використовують для
опушування вбрання та сідел.
[Graditscheck][70]
є останнє містечко України. Неподалік міста починається вже Катеринославська губернія
[katharinenburgsche]. Проте треба згадати, що сі відомості я накреслив ще за часів
поділу на намісництва[71],
а відтоді сталося багато змін.
Поблизу [Graditscheck] знаходять багато римських
монет. Я бачив чимало таких монет із зображеннями Августа, Веспасіана, Траяна,
Пія Антонія, а особливо велику кількість монет з Марком Аврелієм і Максиміном. Усі
монархи, які в сій місцевості та поблизу неї точили війни, звідки й виникли колонії,
а грецькі комерсанти так само як і кочові народи на Дніпрі і Дністрі могли ці монети
знайти чи відкопати і привезти з собою. Я навіть бачив гарну бронзову вазу, на
якій була зображена жінка з серпанком. По крайці було чітко видно літери S…ra
...ug...ta (можливо се означало Severa augusta[72]).
Проминувши Чернігів, мандрівникові більше не трапляються
дерев’яні будинки та люди у личаках, бо на іншому боці Десни селяни мають
більше худоби і досить заможні, аби придбати собі черевики й чоботи. Велику
кількість української рогатої худоби женуть до усіх областей Росії на продаж. У
сьому м’якому кліматі будинки побудовано з хмизу й гілля дерев, які переплетено
між собою, а потім зовні і всередині замазані глиною, або нерідко навіть
висушеним та перемішаним із соломою коров’ячим гноєм. Всередині і зовні будинки
не тільки побілено, але в кімнатах зазвичай була пофарбована в жовте панельна
підлога[73].
Дахи вкриті соломою. Перед вхідними дверима є лави, на яких жителі
насолоджується свіжими повітрям. Вони є надзвичайно охайні. Двічі на тиждень,
по середах і суботах, миють не тільки мостини в кімнатах, але й навіть зовнішні
й внутрішні стіни будинків.
Втім, як і усі жителі південних країн, українці ледачі,
схильні до байдикування. Працюють вони лише стільки, скільки їм треба на прожиток
і для задоволення своїх потреб. Вони раді випити, але не настільки багато, як інші
росіяни, і їхні трунки приємніші на смак, хоча й однаково п’янкі. Вони дуже
схильні до сластолюбства і в усіх селах можна спостерігати сліди венеричної
хвороби[74].
Обдаровані від природи здатністю до віршування, вони так гарно оспівують красу природи,
кохання та свою горілку. Плуг, яким вони обробляють землю, відрізняється від
нашого, бо має два колеса і подвійний леміш. Ґрунт дуже тучний, а тому часто
плуг запрягають чотирма, шістьма та інколи вісьмома волами, та й тоді слід
докласти багато зусиль, щоб зорати землю. Вони зрідка боронують землю, але
засівають її одразу після оранки. Збіжжя косять косою, до якої причеплено граблі.
Вони так палко люблять музику, що навіть при роботі безперестанку її слухають. Се
особливо вражає, коли мандрівник приїжджає із сусідньої Білорусі, де не почуєш
жодного звуку, а усе має скорботний та сумний вигляд. Українці навпаки
співають, грають і танцюють як тільки можуть. Їхні танці сповнені сластолюбних
образів, але один танець
під назвою комариньска [Kamarinskaja] перевершує усі інші. Надзвичайно важко
навчитися добре її танцювати та приймати всі її дуже промовисті пози, які, втім,
не ображають благопристойності. Ставна жінка в сьому танці просто розквітає в
усій своїй пишноті.
В наріччі жителів України слова зазвичай закінчуються
на літери А, Е, О і в ньому можна знайти німецькі слова, наприклад, крейда
[Kreida – Kreide], груба [Gruba – Grube], гуторити [Gutarit – Gutreden]
та ін.
Їхні вбрання, особливо у знатних і заможних, є сумішшю
татарських і польських строїв.
Велике панство дуже пишається своїми прізвищами і серед них вважається, що до
найдавніших родин належать тільки ті, в яких був або гетьман, або генерал
[Unterfeldherr] або головний суддя. До таких поважних родин передусім належать Апостоли
[Apostel], Кочубеї [Kotschubey], Кулябки [Kuliabakas], Безбородьки [Besborodkos],
Скоропадські [Skurapatzkys] тощо. Сі поважні родини походять від печенізьких татар,
що колись володіли частиною сього краю і чиє ім’я все ще носить одне з міст. Проте
сі аристократи не цураються торгівлею, бо тут усі є комерсанти.
Найрізноманітніші плоди, особливо кавуни й дині, вкривають
великі поля. Часто тут трапляється плід, чию назву я знаю лише російською —
дерен [Deron][75].
З динної шкірки та ягід дерену, змішаних із волоськими горіхами, українці виробляють
солодощі, які по всій Росії вважають дуже смачними. А ще з усіх плодів, що
ростуть у їхній батьківщині, гонять знамениті лікери, які всюди відомі під назвою
наливки [Naliwky]. До цієї загальної назви додають назву плода, з якого виробляють
наливку: малинівка [Malinowka] з малини, горобинівка [Riaebinowka] з горобини,
вишнівка [Wischnowka] з вишні, слив’янка [Sliwenka] зі слив тощо.
Яка дивна примха природи, але вся рогата худоба тут надзвичайно
велика і переважно сірого кольору, тоді як українські коні маленької породи і ніколи
не виростають значного розміру, хоча і ті й інші пасуться на тих самих рясних пасовищах.
Найвищої якості чорнозем такий тучний, що його ніколи не угноюють, щонайбільше спалюють
траву, щоб дати виснаженій землі нових сил. Просо (російською — «бор»
[Bor][76])
виростає тут до надзвичайно великого розміру, його колосся розгалужується на
багато менших колосків. Зерен дає без ліку, вони маленькі, круглі, блискучі і
вкриті біло-червоню шкіркою. З такого проса роблять відмінну крупу. Просом завжди
засівають нові землі, особливо поля, до росли ялини, що їх навмисне для цього спалили.
У полях України водиться безліч жайворонків, перепелів, сірих куріпок та
вівсянок та білих куріпок (Schneevögel,
російською — [Daroschniky]), яких часто можна побачити взимку. Один вид жайворонка має на голові
чубок із пір’я, що він його підіймає коли співає[77].
Співає він гарніше ніж звичайні польові або лісові жайворонки, але літає не так
високо. У лісах водяться зайці, лисиці, трохи вовків, ще менше ведмедів та
навіть зрідка козулі. Річки рясніють різноманітною смачною рибою. Один вид
риби, яка російською називається «вирезуб» [Wyresub][78],
невідома ніде крім України та вже в Білорусі вона зникає. Якщо її вийняти з
річки і пустити до ставка, то вона одразу помирає. В її голові є спіральна
хрящова речовина у формі сливового камінця. Якщо помістити цю речовину на
якийсь час в олію, вона стає прозорою і нагадує бурштин. Єврейки прикрашають
нею свої намиста. В Дніпрі водяться бобри[79] і видри (російською — «выдра» [Wydra]),
але не дуже часто.
-------------
Переклав з німецької Олег Полоз ©
[1] Великий міст
через Волхов, який був зруйнований у 1944 році. Відомий з 12 століття. В
англійському перекладі зазначено, що міст побудований наполовину з деревини,
наполовину з каменю – саме так і було після 17 століття, коли зробили кам’яні
опори. В німецькому тексті міст повністю дерев’яний.
[2] Собор Святої
Софії в Новгороді, побудований за Ярослава Мудрого замість згорілого
тринадцятикупольного дерев’яного кафедрального собору Св. Софії над Волховом (X
ст.). Рік закінчення будівництва 1050.
[3] Знамениті
Магдебурзькі або Сітгунські ворота Софійського собору у Новгороді.
[4] На Магдебурзьких
ворота дійсно є зображення єпископа магдебурзького Віхмана (1152-1192), але він
був замовником.
[5] Готський історик Йордан (Jordanis, іноді невірно Jornandes),
жив у VI столітті в Мезії. У Йордана згадується місто Novietunum (civitate
Novietunense в його De origine actibusque getarum), яке за однією з теорій
ототожнювали з Великим Новгородом, що не було доведено. Розташування міста Novietunum
достеменно не встановлено.
[6] Великий Новгород
не входив до Ганзейського союзу, але в Новгороді був один з найбільших філіалів
Ганзи.
[7] Легендарний
Новгородський князь.
[8] Олександр
Петрович Сумароков (1717-1777) – російський поет, письменник, драматург.
Йдеться про його трагедію «Синав і Трувор», що була вперше поставлена в 1750 році.
[9] Йдеться про
стару назву прохідного або звичайного сига (Coregonus lavaretus). В XIX віці
було винесено до окремого роду Coregonus.
[10] Понтус Делягарді
(Pontus de la Gardie, 1520–1585) –
шведський полководець і дипломат, француз за походженням. Насправді Новгород
захоплено його молодшим сином Якобом Делягарді під час російсько-шведської
війни 1613-1617 років, якого новгородці називали «розумним боярином». Спомини
про надмірну жорстокість стосуються саме Понтуса Делягарді (збереглися у
міських легендах Таллінна).
[11] Kabinett –
спеціальний зал в музеях, де зберігають монети.
[13] Марфа Борецька
або Марфа-посадниця жила у 15 столітті. Незрозуміло, про яку Марфу пише
Кампенгаузен.
[14] Стовпець —
формат рукопису, смуга паперу, довжина якої була більшою за ширину.
[15]
Савино-Сторожевський чоловічий монастир Різдва Богородиці, Звенигород.
Заснований у 1398 преподобним Савою Сторожевським, Який був учнем і сподвижником
Сергія Радонезького.
[16] Олександр
Олексійович Вяземський (1727–1793), російський офіцер, сановник Катерини II,
генерал-прокурор Сенату.
[17] Про сіно з луків
навколо села Бронніца, Новгородської губернії. Заготовляння сіна було одним з
промислів місцевих жителів.
[18] Статус міста
Валдай (Новгородська область) отримав у 1770 році, але через свій розмір автор
міг називати його селом.
[19] Стара назва
міста Псков.
[20] Порхов —
місто у Псковській області Росії.
[21] Опочка —
місто в Псковській області Росії.
[22] Йоганн Вільгельм
фон Фюрстенберг (Johann Wilhelm von Fürstenberg, 1500–1568), 45-й магістр
Лівонського ордену.
[23] Іван IV Грозний (1530–1584) —
російський цар.
[24] Magister militum.
В тексті – Heermeister.
[25] Великі Луки —
місто в Псковській області Росії.
[26] Третій розподіл
Речі Посполитої стався в 1795 році.
[27] Рогволод
(920–978) — князь полоцький, засновник династії полоцьких князів.
[28] Чернишев Захар
Григорович (1722–1784) — російський генерал-фельдмаршал, граф. С 1772 року —
генерал-губернатор Білорусі.
[29] Можливо йдеться
про прокладений за наказом графа Чернишева тракт
Гдов–Псков–Остров–Опочка–Полоцк–Могілев, який згодом був подовжений до Києва.
Після візиту в Білорусь імператриця Катерина писала генерал-губернаторові: «Если бы я сама не видела такого устройства в
Белоруссии, то никому бы не поверила, а дороги Ваши как сады»).
[30] Турецькою
пшеницею в Російській імперії називали кукурудзу, яку почали вирощувати після
російсько-турецьких війн, коли Росія заволоділа Кримом і Бессарабією. Але
кукурудза запилюється вітром і не є медоносною рослиною. Скоріш за все тут
йдеться про гречаний мед, бо в деяких країнах Європи гречку називали турецьким
зерном. Гречаний мед має темно-жовтий або темно-коричневий колір з червонуватим
відтінком.
[31] «Найчастіше
вживали в бідних сім’ях навесні й особливо в голодні неврожайні роки «мякінны»
хліб. Наприклад, у 1815 році вітебський губернатор повідомляв, що жителів
забезпечують «мякінным» хлібом [6,с. 303]. А в 1823 році білоруський
генерал-губернаторкнязь Хаванський пропонував урядові видати указ,який
забороняв би селянам споживати «пушны» хліб і, особливо, хліб із соломою. Через
свою наївність він уважав, що селяни харчуються таким хлібом за звичкою, а не
від бідності. Для випічки «мякіннага» хліба за основу брали житню, пшеничну,
вівсяну, гречану полову, і тільки як компонент, що зв’язує, була в ньому мука. Це
про такий хліб говорили: «З мякінаю лёгка хадзіць, ды цяжка ногі валачыць».
Траплялися випадки, що й такого хліба не вистачало. Тоді пекли хліб зі щавлю,
жолудів, лободи, акації, мерзлої картоплі, кори тощо». (Тадеуш
Новогродський. «Страви рослинного походження (зернові й картопля) в структурі
харчування білоруського етносу ХІХ – початку ХХ століття». — К. Народна
творчість та етнографія. №6 2009. ISSN 0130 6936).
[32] В англійському
тексті - Middle men. Також так називали
великих орендарів, які здавали невеликі ділянки дрібним орендарям. В німецькому
– Pächtern.
[34] Канчук, малахай.
[35] Гостець або
ковтун – запалення сальних залоз на волосистій частині голови, виникає
внаслідок недостатньої гігієни або завошивленості. Вважалося, що ця хвороба
притаманна жителям Польщі, звідки й походить латинська назва Plica polonica -
польська складка. Також вірили, що ковтун є симптомом внутрішньої хвороби і, збільшуючись,
виводить хворобу назовні, а тому волосся навмисно відрощували, щоб позбавитися
хвороби. Інколи думали, що гостець може бути наслідком злих чар, звідки англійська
назва цієї хвороби — elflock, волосся, заплетене ельфами. Далі
Кампенгаузен перелічує різні народні уявлення щодо цієї хвороби.
[36] У Боплана також
згадується, що гостець успішно лікували так само, як і венеричні хвороби.
[37] На території
Білорусі недалеко від Чернігова є два села під назвою Хатки. Можливо село, про
яке згадує Кампенгаузен, мало подібну назву.
[38] Назва м.
Славгород в Білорусі до 1945.
[39] Подано у
чоловічому роді, бо польською мова, język, чоловічого роду.
[40] Отверницька або
«отвращенная» мова, «говірка». Різновди таємної мови, що побутували серед
лірників, стихівничих, шаповалів, кожухарів та інших професійних угруповань.
Серед лірників мала назву «лебійська» або «старцівська» мова. Штучна мова з
великою кількістю запозичень з мов народів, які проживали на відповідних
територіях (українська, білоруська, новогрецька, циганська, румунська, мадярська,
тюркська, старогебрейська тощо). У Білорусі існувала як «отверницкая говорка».
[41] Sciurus volans –
це назва летяги за Палласом (1778). Нову назву Pteromys volans дав Лінней у 1785.
[42] Укр. сиворакша (Coracias garrulus L.) — птах ряду
ракшоподібних.
[43] Французька назва
дослівно означає «блакитна гава». Німецькою – Mandelkrähe. У сучасній
французькій сиворакша – rollier, англійською – roller. Схоже, що англійська
назва – тексті (bluish crow) – це дослівний переклад французької назви.
Перевірити по старих словниках – це може бути ознакою того, що англійський
текст – це переклад з французької, а не з німецької. Хоча в німецькій для сиворакші є слово
Blauracke - блакитна галка. Слід додати, що сиворакша не трапляється в Англії,
мало відома в Німеччині і у Франції. Словник німецько-російський Йоганна Гейма
(Ригав, 1801): Mandelkrähe — Европейская сивоворонка. Німецько-англійський
словник Мейсснера (Ляйпциг, 1856): Mandelkrähe або Mandeltaube — roller (Coracias garrula, L.).
Німецько-англійський
словник Гесселя (Ляйпциг, 1871): Mandelkrähe — сивоворонка, синеворонка,
сивка-воронка, тоді як Blauracke посилання на Mandelkrähe. Словник Желеховського: Mandelkrähe —
сиворакша.
[44] Фактор (англ. factor) — агент, посередник, комісіонер. Термін з’являється
в XVI столітті на позначення представника англійських мануфактур на
Американському континенті, який підтримував взаємини з клієнтами та контролював
збут продукції. Згодом фактори почали виконувати суто фінансові функції
обслуговування клієнтів.
[45] Церкву
побудовано на честь зустрічі Катерини II і Йосипа II, імператора Священної
Римської імперії у 1780 р. Архітектор – Львов Микола Олександрович. В
оздобленні церкви Св. Йосипа в Могильові брав участь український і російський
художник і іконописець Володимир Лукич Боровиковський. С 1802 р. церква стала
кафедральним собором. Одночасно у Відні побудували точну копію цієї церкви, яку
назвали Церква Святої Катерини. Церкву Св. Йосипа зруйновано в 1938 р, на місці
церкви нині знаходиться готель «Дніпро».
[47] Гірка хрінниця (Cochlearia officinalis
L.), або ложкова трава, ложковий хрін,
морський салат, цинготна трава. Використовується в народній медицині.
[48] Серпій увінчаний
(Serratula
coronata L.), рос.
Серпуха венценосная. Використовується в народній медицині, а також для
виготовлення жовтої та зеленої фарби.
[50] Gentiana
Centaurium L., суч. Centaurium erythraea Pers.
Золототисячник малий.
[51] Дубровно (біл. Дуброўна)
– місто в Білорусі, Вітебська область.
[52] Prunus padus –
черемха звичайна. Пташиною вишнею називали черешню.
[53] Уволока або
волока (біл. валока; лит. valakas) –
земельна міра у Великому князівстві Литовському, становила близько 20 га.
Волока була також і фіскальною одиницею.
[54] В англійському
тексті 486 і 180 футів відповідно, тобто десятина – 2400 кв. сажнів.
[55] Земянинъ – уладальнік
зямельнай маёмасці або надзелу.
[56] Глухокуничні
(про волоки). Глухокуничні волоки – це такі, що не потребували додаткових робочих
днів, сплачували повинність за валоку і повинні були працювати на панщині.
[57] Лат. приписані
до землі.
[58] Пригонні або
тяглі люди.
[59] Полоцьк був
центром Полоцької губернії (намісництва) у 1776–1796 рр.
[60] В Дубровні в 1781
році Потьомкін побудував першу в Російській імперії годинникову фабрику.
[61] У 1778 Катерина
II подарувала це місто одному з фаворитів, генералу-майору Семену Гавриловичу
Зоричу. На свої кошти Зорич заснував Шкловське шляхетне училище. Після смерті
Зорича вихованців училища переведено до Москви, де було засновано Перший
московський кадетський корпус.
[62] В тексті
наведено назву Katharinenburgschen. Полтавський повіт входив у Катеринославьке
намісництво, а Говтвянський повіт — до Київського.
[63] Ротонда-дзвінниця
П’ятницької церкви, знесена в 1962 році.
[64] Мощі Бориса і Гліба покоїлися у Вишгороді. У Чернігові
чернігівський князь Давид Святославич побудував Борисоглібський собор у першій половині
XII ст.
[65] Святополк
(975–1019), великий князь київський.
[66] Феодосій Углицький (1630-ті–1696), святий і
чудотворець, український церковний діяч Гетьманщини, архієпископ Чернігівський.
Спочатку був похований у Борисоглібському соборі, нині його мощі спочивають у
Троїцькому кафедральному соборі Чернігова.
[67] В облозі була
Полтава, а не Лубни.
[68] Ймовірно йдеться
про ховраха крапчастого, а латинська назва відповідає ховраху європейському.
Кампенгаузен наводить два німецькі слова як синоніми: Erdzeisel або Zieselmaus.
[69] Nachteule.
[70] Можливо це місто
Городище (Черкаська область).
[71] Намісництво (Statthalterschaft) —
найвища адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії. Існувала поряд
з губерніями. Розподіл на намісництва запроваджений у 1775 році, в Україні
існувало сім намісництв. Указом Павла I намісництва ліквідовані, уніфікуючи
розподіл імперії на губернії.
[72] Севера Авґуста (Severa Augusta). Таке ім’я могло
належати двом імператрицям: Юлія Аквілія Севера (Julia Aquilia Severa Augusta),
дружина імператора Геліогабала, або Марція Отацилія Севера (Marcia Otacilia
Severa Augusta), дружина імператора Марка Юлія Філіппа.
[73] Зазвичай в хатах
була земляна долівка, яку обмащували жовтою глиною. Можливо, тут ідеться про
будинки з дощаними підлогами.
[75] Дерен або кизил.
[76] Просянка або
бор — трав'яниста рослина родини Тонконогові (Poaceae), до якої належить і
просо.
[77] Йдеться про
чубатого жайворонка.
[78] Вирезуб або
вирозуб — риба родини коропових. Була поширена в багатьох річках України,
траплялася в Білорусі. Занесена в Червону книгу України як вид, що зникає.
[79] В оригіналі Kastore.
Немає коментарів:
Дописати коментар