"ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ
Третя частина трилогії «Володар перснів»
Завершення Пошуку, перемога.
В.Г. Оден
У «Поверненні короля» Фродо Торбинс завершує свій Пошук, царство Саурона навіки припиняє своє існування, добігає кінця Третя Епоха й закінчується трилогія Дж.Р.Р. Толкіна «Володар перснів». Це одна з тих небагатьох книжок, щодо яких я мав стільки запеклих суперечок. Здається, про неї не існує середньої думки: або її вважають шедевром у своєму жанрі, а до таких людей належу і я, або її терпіти не можуть. І я мушу зізнатися, що в таборі її супротивників є такі, до чиїх літературних суджень я ставлюся з великою повагою. Можливо, деяких із них віднадили перші сорок сторінок першого розділу першої книги, де зображене повсякденне життя гобітів — весела кумедна розповідь, а пан Толкін не сильний у комедіях подібного роду. Однак здебільшого їхнє несхвальне ставлення, напевно, має глибше коріння. Я можу лише припустити, що декому засадничо не подобаються героїчні пошуки й вигадані світи, які, на їхню думку, є лише розважальними текстами, що ведуть від реального життя. А тому вони обурені тим, що людина такого рівня, як пан Толкін — філолог англійської мови, викладач Оксфорду — марнує неймовірні зусилля на жанр, який, з їхньої точки зору, є дріб’язковим по суті.
Трудність із зображенням повної картини реальності полягає в тім, що існує прірва між суб’єктивно реальним — переживанням людиною власного існування, — і об’єктивно реальним, тобто переживанням життів інших і навколишнього світу. Життя, яким я сприймаю його особисто, це, насамперед, безперервна послідовність можливостей вибору між альтернативними варіантами — вибору на найближче майбутнє або на перспективу. Іншим словами, мої дії для мене менш важливі ніж бротьба мотивів, спокус і сумнівів, що вона їх породжує. Ба більше, суб’єктивно я переживаю час не як циклічний рух, що існує поза моїм буттям, але як незворотну історію унікальних миттєвостей, що виникають через прийняті мною рішення.
Втіленням цього переживання природно є подорож із певною метою, що супроводжується низкою небезпечних ситуацій та перешкод, деякі з котрих є просто важкими для подолання, а інші — відверто ворожими. Але коли я спостерігаю за своїм оточенням, то така картина видається хибною. Отже я бачу, що тільки забезпечені люди, та ті, хто взяв відпустку, можуть вирушати в подорож — люди здебільшого змушені працювати в одному місці більшу частину свого часу.
Я не можу відстежити, як вони роблять свій вибір — бачу лише, як вони діють, і якщо я знаю кого-небудь досить добре, то зазвичай можу правильно передбачити його дії в конкретній ситуації. Часто-густо я бачу, як люди конфліктують одне з одним, бачу війни та ненависть, але вкрай рідко можу побачити чітко визначену проблему між Добром, з одного боку, і Злом — з іншого, хоча я також бачу, що обидві сторони зазвичай власне так це й зображають. Отже, якщо потім я спробую описати побачене мною, уявляючи себе безсторонньою камерою, у мене вийде не пригодницький Пошук, а «натуралістичне» свідчення.
Авжеж обидві крайності спотворюють життя. Згадаймо середньовічні пригодницькі пошуки, які заслуговують на критичний розгляд, що його зробив Еріх Авербах у своїй книжці «Мімезис»:
«Світ лицарського самовипробування — це світ пригод. Він не тільки містить майже безперервну низку «авантур», але, точно кажучи, містить лише те, що безпосередньо стосується «авантури»… У куртуазному світі нічого іншого не чиниться, як тільки ратні подвиги й любов, та й вони мають особливий характер. Це не просто події або почуття, яких може й не бути певний час, вони невіддільно пов’язані з особою бездоганного лицаря, вони складають його визначення, аж він ані на мить не може існувати без ратної пригоди, й ані на мить не може оминути перипетії романтичних стосунків… Його вчинки — це ратні звитяги, а не «війна», бо їх вчиняють у довільний спосіб без жодної чітко визначеної політичної мети».
А от у сучаснах «трилерах» ототожнення героя й лиходія з теперішніми політичними реаліями є до болю очевидним. З іншого боку, у натуралістичних романах дійові особи є лише маріонетками долі, або радше — автора, який, перебуваючи в якійсь таємничій точці свободи, споглядяє залаштункові діяння долі.
Якщо, на мою думку, пан Толкін повніше за будь-кого зі своїх попередників у цьому жанрі зміг використати класичні ознаки пригодницького Пошуку, героїчних мандрів, Таємничого Предмета, протистояння Добра і Зла, водночас не порушуючи нашого сприйняття історичної та суспільної реальності, то, певно, можна показати, як він досяг цієї мети. Насамперед, доти жоден письменник, наскільки я знаю, не створив уявного світу і вигаданої історії, які б були так досконально описані. Прочитавши трилогію, а також доповнення до її останньої книги, читач знає про Середзем’я Толкіна, його ландшафти, флору та фауну, народи, що його населяють, їхні мови, історію, культурні звичаї не менше, аніж він знає про реальний світ поза межами своєї професійної діяльності.
Толкінів світ, може, й не такий, як наш: його населяють, зокрема, ельфи — створіння, що розрізняють добро і зло, але не мають первородного гріха й не знають природної смерті, хоча й не є фізично невразливими. Цей світ потерпає від Саурона, який є втіленням абсолютного зла, та істот, як-от павук-монстр Шелоб, або орків, які зіпсовані понад надію спокутування. Але це світ чіткого закону, а не просто бажань: читач ніколи не втрачає відчуття реальності того, що там відбувається.
Навіть ідея про Перстень Влади, який є абсолютною фізичною і психологічною зброєю, що неодмінно зіпсує будь-кого, хто наважиться скористатися нею, є цілком переконливою, бо з неї логічно випливає політичний обов’язок знищити його, що і служить мотивом подорожі Фродо.
Зображати протистояння Добра і Зла як війну, у якій добра сторона кінець кінцем перемагає, справа досить дражлива. Наш історичний досвід свідчить, що фізична сила, а великою мірою і ментальна, є нейтральними з погляду моралі й реальними по суті: у війнах перемагає сильна сторона, є вона справедливою чи ні. Водночас ми здебільшого вважаємо, що сутність Добра полягає в любові і свободі, а тому Добро не може нав’язати себе силою, не переставши бути добром.
Наприклад, зображені в Апокаліпсисі і «Втраченому раї» битви важко зносити через з’єднання двох несумісних понять Божества — Бога Любові, який створює вільних істот, що можуть відкинути його любов, і Бога абсолютної Влади, якому ніхто не може протистояти. Пан Толкін не такий великий письменник, як Мільтон, але в цьому питанні він досяг успіху там, де Мільтон зазнав поразки. Як пам’ятають читачі попередніх книжок, обставини Війни Персня такі: Випадок або Провидіння вклало Перстень у руки представників Добра — Ельронда, Ґендальфа й Араґорна. Використавши його, вони могли б знищити Саурона, який є втіленням зла, але в результаті вони стали б його наступниками. Якщо Саурон зможе повернути собі Перстень, його перемога буде негайною й остаточною, але навіть без персня його сила перевершує все, що його вороги можуть проти нього виставити, тому Саурон неодмінно переможе, якщо Фродо не знищить Перстень.
Інакше кажучи, на боці Зла всі переваги, крім однієї — йому бракує гнучкості уяви. Добро здатне уявити, що воно може стати згубним — саме через це Ґендальф і Араґорн відмовляються використати Перстень, — але Зло, на користь якого був зроблений свідомий вибір, більше не здатне мислити про що-небудь окрім себе. Саурон не може уявити інших мотивів, крім жадоби влади і страху, а тому, коли він дізнався, що Перстень у його ворогів, йому й на думку не спадає, що вони можуть спробувати його знищити, і його око спрямоване на Ґондор, а не на Мордор і Ородруїн.
Крім того, як це й має бути, його поклоніння силі супроводжується гнівом і жагою до жорстокості: дізнавшись про спробу Сарумана запопасти Перстень для себе, Саурона до того охопила лють, що протягом двох вирішальних днів він не звертає ніякої уваги на донесення шпигунів з перевалу Кіріт-Унґол, і коли Піппін черз свою дурість зазирає в Палантір Ортханка, Саурон міг би дізнатися все про Пошук. Однак його бажання схопити Піппіна й тортурами вибити з нього правду призводить до того, що він втрачає свою дорогоцінну можливість.
Вимоги, поставлені можливостям письменника в епосі такого розміру, як «Володар Перснів», є величезними і збільшуються під час розгортання оповіді — битви повинні бути ефектнішими, ситуації загрозливішими, пригоди захопливішими, але я можу лиш сказати, що пан Толкін виявився нарівні з такими вимогами. З додатків читачі отримають поманливі картини Першої і Другої Епох. Легенди цих епох, як я розумію, уже написані, і я сподіваюся, щойно видавці побачать паперове видання «Володаря Перснів», вони не змусять чимраз більшу армію шанувальників пана Толкіна чекати занадто довго."
Переклад: Олег ПолозⒸ 16-01-2018.
Немає коментарів:
Дописати коментар