Мішель Уельбек. Інтерв'ю.

Літературне самогубство по-французьки.
2022 рік, сьомий рік Франція сповита страхом. Країна збурена загадковими заворушеннями. Засоби масової інформації навмисне викривляють вісті про випадки насильства в місті. Усе замовчується, від громадськості приховують правду, а через кілька місяців президентом країни обирають лідера Мусульманської партії, створеної лише за кілька років перед тим. Увечері 5 червня 2022, у третьому турі загальних виборів – другий тур скасовано після масової фальсифікації результатів голосування – Могаммед Бен Аббес за підтримки як соціалістів, так і правих, легко перемагає Марін ле Пен.

Наступного дня жінки відмовляються від західного вбрання. Більшість починає вдягати довгі бавовняні блузи поверх штанів. Заохочувані урядом, вони масово залишають свої робочі місця. Рівень безробіття серед чоловіків стрімко падає. В колись небезпечних районах злочинність практично зникає. Університети стають ісламськими. Вчителів немусульман змушують дочасно йти у відставку, якщо вони не змінять віру і не підкоряться новому режимові.

Отакий світ зобразив Мішель Уельбек у своєму шостому романі, «Покора» (Soumission), який побачив світ 7 січня. Чи слід сприймати його як публіцистичний матеріал, як чтиво на передвиборчий рік чи як спробу великого письменника через літературний фарс викласти критичний погляд на суспільство?

У цьому ексклюзивному інтерв'ю – першому, яке він дав з приводу свого роману, – Уельбек пояснює, що спонукало його до написання книжки, що вже здійняла скандал у Франції ще до її публікації.

Чому ти її написав?

З кількох причин. Перш за все це моя професія, хоча мені це слово не дуже подобається. Коли я повернуся до Франції, то помітив значні переміни, хоча в них, між іншим, не було нічого суто французького, ці зміни були властиві західному світові загалом. У вигнанні ви, власне кажучи, не дуже чимось цікавитесь –- ні вашим рідним суспільством, ні суспільством, де ви живете; крім того, Ірландія – це такий дещо особливий випадок. Я думаю, що другою причиною стало те, що мій атеїзм, насправді, не витримав перед усіма смертями, з якими мені довелося зіткнутися. Він виявився для мене нежиттєздатним.

Смерть твоєї собаки, батьків?

Так, за короткий час цього було забагато. Частково тому, що я ніколи не був аж таким атеїстом, яким я себе вважав. Я був насправді агностиком. Зазвичай цим словом приховують атеїзм, але, думаю, не в моєму випадку. Коли я знов ставлю собі це питання, вже виходячи з мого досвіду, чи є творець, космічний порядок тощо, я усвідомлюю, що насправді я не маю відповіді.

Тоді як раніше ти вважав…

Так, я вважав себе атеїстом. Тепер я справді не знаю. Тому й називаю саме ці дві причини, чому я написав цю книжку, причому друга причина вагоміша за першу.

Як би ти визначив жанр цієї книжки?

«Політичний роман» звучить досить влучно. Не скажу, що я багато читав подібних книжок, але в будь-якому разі щось читав, більше в англійській літературі, ніж у французькій.

Які саме ти маєш на увазі?

У певному сенсі це деякі книжки Конрада. Або Джона Бакена. І ще більш сучасні книжки, хоч і не такі хороші, які більше нагадують трилери. Трилер може розгортатися на політичному тлі, він не завжди мусить бути прив'язаним до ділових кіл. Але є й третя причина, чому я написав цю книгу – мені дуже сподобався її початок. Майже за одним заходом я написав початок до 26-ї сторінки. І ця частина мені видалася дуже переконливою, оскільки я можу легко уявити студента, який знайшов у Гюїсмансі приятеля і присвятив йому своє життя. Зі мною цього не трапилося. Я прочитав Гюїсманса набагато пізніше, коли мені було майже тридцять п’ять, але безсумнівно мені б сподобалося читати його. Я думаю, що він міг би стати мені справжнім другом. Отже написавши ті сторінки, я деякий час взагалі нічого не робив. Це було в січні 2013, а до тексту я знову повернувся вже влітку. Але від початку мій проект був зовсім інакшим. Я навіть не планував назвати його «Покора» – перша назва звучала як «Навернення». В моєму початковому проекті оповідач теж переходив в іншу віру, але в католицизм. Іншими словами, він наслідував Гюїсманса з різницею у сто років: зрікаючись натуралізму на користь католицизму. А я цього зробити не зміг.

Чому ні?

Це не спрацювало. На мою думку, ключова сцена книги – це коли оповідач востаннє дивиться на Чорну Мадонну Рокамадура і відчуває духовну силу, наче хвилі, і раптом вона розчиняється у минулому, а він іде на парковку – один, у розпуці.

Чи можна назвати цей роман сатиричним?

Ні. Можливо, якась частина цієї книжки висміює політичних журналістів, також трохи політиків, якщо вже говорити чесно. Але головні герої не є сатиричними.

Звідки у тебе виникла ідея про президентські вибори у 2022 році, в яких беруть фінальну участь Марін ле Пен і лідер мусульманської партії?

От Марін ле Пен видається мені реалістичним кандидатом на 2022, ба навіть на 2017 рік. Мусульманська партія навіть більше… Насправді саме це і є суттю питання. Я намагався стати на місце мусульманина і збагнув, що вони дійсно перебувають у цілковито шизофренічній ситуації. Оскільки мусульмани скрізь не надто цікавляться економічними питаннями, найбільше їх турбують питання соціальні, як ми їх називаємо нині. По цих питаннях вони дуже далекі від лівих і навіть ще дальші від Партії зелених. Просто уявіть гей-шлюби і ви зрозумієте, що я маю на увазі, і це тільки один з прикладів. Але й нема особливих причин, щоб вони голосували за правих, ще менше – за крайніх правих, які їх щосили відкидають. Тому якщо мусульманин збирається на голосування, то що йому робити? Правда в тім, що він опинився у безвиході. Його абсолютно ніхто не представляє. Було б помилкою вважати, що ця релігія не має політичних наслідків – вона їх має. Як і католицизм, якщо вже на це пішло, навіть якщо католики більше-менш усунені з провідних позицій. Через це я вважаю, що мусульманська партія має неабиякий сенс.

Але уявити, що для такої партії раптом все складеться так, що вона виграє президентські вибори через сім років…

Згоден, це не дуже реалістично. Власне, з двох причин. Перша – і це найважче уявити – мусульмани повинні були б порозумітися між собою. Для цього потрібен хтось надзвичайно розумний, хтось з винятковим політичним талантом – якості, якими я наділяю мого героя Бена Аббеса. Але надзвичайний талант – рідкісне явище за визначенням. Якби він існував, партія змогла б здобути успіх, хоча це забрало б більше часу, ніж сім років. Якщо ми подивимось, як це вдалося Ісламському братерству, то побачимо регіональні мережі, доброчинні товариства, культурні центри, молитовні центри, центри відпочинку, медицина, досить схоже на те, що робила Комуністична партія. Якщо хочете, то в країні, де бідність буде й надалі поширюватися, ця партія привернула б до себе значно більше, ніж просто «звичайних» мусульман, так би мовити, оскільки справді нині більше не існує «звичайного» мусульманина, бо сьогодні в іслам навертаються люди, які ніякого стосунку не мають до Північної Африки… Але цей процес забрав би кілька десятиліть. Гонитва мас-медіа за сенсаціями грає негативну роль, насправді. Наприклад, їм так до серця була історія про хлопця, який жив у невеличкому селищі в Нормандії, француза до останньої волосинки, який прийняв іслам і втік до Сирії, щоб здійснити джигад. Але ми можемо впевнено припустити, що на кожного такого хлопця є кілька десятків тих, які приймають іслам і не відправляються здійснювати джигад до Сирії, тобто взагалі не роблять нічого подібного. Зрештою, джигад у Сирії – це вам не розважальна прогулянка, до таких речей удаються лише ті, хто має сильну спонуку до насильства, які неминуче становлять меншість.

Також можна сказати, що цих людей скоріш приваблює поїздка до Сирії, ніж навернення.

Не згоден. Я думаю, що є реальна потреба Бога, і повернення релігії – це реальність, а не просто порожнє гасло, і це набуває дедалі більшої ваги.

Ця гіпотеза посідає центральне місце у твоєму романі, але ми знаємо, що численні дослідники вже давно її спростували, показавши, що насправді ми є свідками поступової секуляризації ісламу, і що насильство й радикалізм слід сприймати як передсмертну агонію ісламізму. Цей аргумент навів Олів’є Руа і багато інших, хто протягом більш ніж двадцять років працював над цим питанням.

Але мої спостереження дещо інші, хоча в Північній і Південній Америці іслам виграє менше, ніж протестанти. Це явище майже світового масштабу, воно стосується не тільки Франції. Я не знаю про Азію, але африканська ситуація цікава тим, що там ви можете спостерігати, як дві великі релігії збільшують свою популярність – євангелічне християнство й іслам. Багато в чому я залишаюсь контіанцем і не вірю, що суспільство може існувати без релігії.

Але чому ти вирішив розповісти про ці речі у такий виразно перебільшений спосіб, коли навіть сам визнаєш, що ідея з президентом-мусульманином у 2022 році є нереальною?

Скажімо, це мій розрахунок на масову аудиторію, «сенсаційність» моєї творчості.

Може це в тобі дещо від Еріка Земмура?

Не знаю, я не читав його книжки. А що саме він говорить?

Він та ще кілька інших письменників, попри певні відмінності, одностайні в описанні сучасної Франції, яке вражає мене своєю надзвичайною фантастичністю і в якій ісламська загроза тяжіє над французьким суспільством і становить одну з найголовніших його ознак. У сюжеті твого роману, здається мені, ти робиш це передумовою і підтримуєш таку ж картину сучасної Франції, яку ми бачимо сьогодні в роботах цих інтелектуалів.

Не знаю, я знаю лише назву книжки Земмура [«Французьке самогубство»] і я зовсім інакше дивлюся на такі речі. Не думаю, що ми є свідками самогубства Франції. Мені здається, картина цілком протилежна. Європа накладає на себе руки, а Франція, в центрі Європи, відчайдушно намагається вижити. Це мало не єдина країна, яка б'ється за своє виживання, єдина країна, чия демографічна ситуація дозволяє їй вижити. Самогубство – це питання демографічних показників, що є  найкращим і найефективнішим способом вчинити самогубство. Ось чому Франція аж ніяк не накладає на себе руки. Більше того, для людей навернення є ознакою надії, а не загрози. Це означає, що вони прагнуть нового суспільства. Але ж я не думаю, що люди переходять в іншу віру з соціальних причин – причини їхнього навертання значно глибші. Навіть якщо моя книга дещо суперечить моїм словам, Гюїсманс є класичним прикладом людини, яка переходить в іншу віру з причин суто естетичних. Справді, питання, які непокоять Паскаля, залишають Гюїсманса байдужим. Він ніколи не згадує про них, мені навіть важко уявити такого естета. Для нього краса була доказом. Краса поезії, живопису, музики доводила існування Бога.

Це повертає нас до питання про самогубство, оскільки Бодлер казав, що в Гюїсманса був лише вибір між самогубством і наверненням...

Ні, це зауваження зробив Барбе д’Оревільї, що досить справедливо, особливо після прочитання роману «Навспак» (À rebours). Я уважно перечитав його і в кінці він справді християнський. Це дивовижно.

Знов повертаючись до твоїх драматичних перебільшень, у своїй книжці ти описуєш дуже туманно і розпливчасто різноманітні світові події, про які читач ніколи не знає напевно що то за події. Чи не переносить нас це до царини фантазій, до розрахунку на залякування?

Так, можливо. Так, в книзі є моторошні моменти. Я застосовую тактику залякування.

Як, наприклад, залякуєш тим, що іслам може заволодіти країною?

Насправді, не зрозуміло, кого слід боятися – корінних жителів чи мусульман. Я залишаю це питання відкритим.

Чи запитував ти себе, який вплив може мати роман на основі такої гіпотези?

Жодного. Ніякого впливу.

Ти не думаєш, що роман сприятиме зміцненню того образу Франції, який я щойно навела, де іслам нависає як Дамоклів меч, як щось найстрашніше з усього, що може бути?

У будь-якому разі, саме про це й говорять загалом усі ЗМІ, куди ж більше. Більше тут вже годі додати, тому моя книга не справить жодного впливу.

Чи це не спонукує тебе написати про щось інше, аби не бути частиною загалу?

Ні, частина моєї роботи і полягає в тім, щоб говорити про те, про що говорять усі – неупереджено. Я належу своїй епосі.

У своєму романі ти зауважуєш, що французькі інтелектуали схильні уникати відчуття відповідальності, а ти, чи вважаєш себе відповідальним як письменник?

Але я не інтелектуал. Я не пристаю на чийсь бік, я не захищаю жодний режим. Я відкидаю будь-яку відповідальність, я рішуче заявляю про абсолютну безвідповідальність, хіба що коли у своїх романах я обговорюю літературу, але тоді я виступаю як літературний критик. А світ змінюють начерки та памфлети.

Не романи?

Звичайно ні. До того ж книжка Земмура є справді занадто велика. Думаю, що і «Капітал» Маркса надто грубий. Насправді люди прочитали Маніфест комуністичної партії і саме він змінив світ. Руссо змінив світ, інколи він знав, як перейти одразу до суті справи і бути переконливим. Це просто. Якщо ви хочете змінити світ, ви кажете: ось який є світ зараз, а ось що треба зробити. Не слід занурюватися у романічні міркування. Це марна справа.

Але не мені тобі говорити, що роман можна використовувати як епістемологічний інструмент. Як у випадку «Карти і території». В цій книжці, мені здається, для описання ти запозичив більш ніж спірні категорії протиставлення, той тип категорій, до яких удаються редактори журналу «Causeur» [Співрозмовник], або Ален Фінкелькрот, Ерік Земмур, навіть Рено Камю. Наприклад, протиставлення антирасизму й секуляризму.

Не можна заперечувати, що тут є протиріччя.

Я його не бачу. Навпаки, одні й ті самі люди часто є войовничими антирасистами і палкими захисниками секуляризма, причому обидва способи мислення закорінені в Просвітництві.

Слухайте, Просвітництво вмерло, земля йому пером. Хочете разючий приклад? Кандидатка від ультралівих, яка носить чадру, ось приклад протиріччя. Але тільки мусульмани перебувають насправді у шизофренічній ситуації. На рівні, який ми зазвичай називаємо «цінностями», мусульмани мають більше спільного з ультраправими, ніж з лівими. Між мусульманином і атеїстом більш фундаментальна різниця, ніж між мусульманином і католиком. Мені здається це очевидним.

Але я не бачу зв'язку з расизмом…

Тому що нема ніякого зв'язку. Його нема об'єктивно. Коли мене звинувачували в расизмі, але зрештою виправдали, це було десять років тому, обвинувач слушно зауважив, що мусульманська релігія ніяк не пов'язана з расовими питаннями. І це стало ще очевиднішим сьогодні. Отже ми розширили визначення «расизму», вигадавши злочин на ґрунті ісламофобії.

Можливо тут хибно підібране слово, але ж існують форми стигматизації груп або категорій людей, які є формами расизму…

Та ні, ісламофобія не є різновидом расизму. Принаймні це стало цілком очевидним зараз.

Ісламофобія це така собі ширма для одного з різновидів расизму, про який більше не можна говорити уголос тому, що це протизаконно.

Я думаю, що це просто помилка. Я не погоджуюсь.

Ще одна спірна пара протиріч, з якою ти працюєш, це опозиція між антисемітизмом і расизмом... Насправді можна вказати на багато моментів в історії, коли ці два явища йшли пліч-о-пліч.

Я вважаю, що антисемітизм не має нічого спільного з расизмом. До речі, я давно намагався зрозуміти явище антисемітизму. Завжди перша реакція – пов'язати його з расизмом. Але який же це расизм, коли людина не може напевно сказати, є хтось євреєм чи ні, бо різниці не видно? Расизм – це набагато простіша річ, це відмінний колір шкіри…

Ні, бо культурний расизм існує вже давно.

Але тепер ти вживаєш слова в непритаманному їм значенні. Расизм – це просто коли вам не подобається хтось, бо він належить до іншої раси, бо колір його шкіри або риси відрізняються від ваших тощо. Не слід надавати слову якогось іншого, вищого значення.

Але оскільки, з біологічної точки зору, «раси» не існують, то расизм неминуче стає культурним.

Расизм існує навколо нас, це ж ясно. Очевидно ще відтоді, як раси вперше почали перемішуватися… Але давай по правді, Сільвен! Ти добре знаєш, расист – це той, кому не подобається хтось інший лише через те, що в того чорна шкіра або арабський писок. Саме це і є расизм.

Або через те, що його цінності або його культура є…

О ні, вибач, але це вже інша проблема.

Наприклад, він дотримується багатошлюбності.

Ну, хтось може обурюватися багатошлюбністю і водночас не бути анітрохи расистом. Насправді це стосується багатьох людей, які найменшою мірою є расисти. Але давай повернемось до антисемітизму, бо ми відхилилися від теми. Якщо ніхто ніколи не зміг лише за зовнішністю або навіть за способом життя людини визначити, чи є вона євреєм, оскільки на той час, коли розвинувся антисемітизм, дуже мало євреїв вели насправді єврейський спосіб життя, то що насправді може означати антисемітизм? Це аж ніяк не расизм. Треба лише почитати тексти, аби чітко зрозуміти, що антисемітизм – це просто теорія змови, тобто десь таяться люди, які відповідають за усі негаразди світу, які інтригують проти нас і це вороги. Світ котиться у прірву, бо все це через євреїв, єврейські банки тощо. Це теорія змови.

Але в «Покорі», хіба це не теорія змови – ідея, що ніби відбувається «велике витіснення», користуючись словами Рено Камю, і мусульмани захоплюють владу?

Я мало знаю про цю теорію «великого витіснення», але очевидно, що це більшою мірою расове питання. Тоді як в моїй книжці імміграція не згадується жодним словом. Вона не є предметом оповіді.

Це не обов'язково расове витіснення, воно може бути релігійним. В такому разі твоя книжка розповідає про витіснення католицької релігії ісламом.

Ні. В моїй книжці йдеться про знищення філософії, заповіданої нам Просвітництвом, яка вже більше ні для кого не має сенсу, хіба що для небагатьох. Католицизм досить непогано себе почуває. Я стверджую досить виразно, що союз між католиками і мусульманами можливий. Ми вже були свідками цього раніше, це може статися знов.

Як людина, що стала агностиком, ти можеш безтурботно спостерігати за знищенням Просвітницької філософії?

Так. Воно мало колись статися, то чому б не зараз. В цьому сенсі я також контіанець. За його словами, ми перебуваємо на метафізичному етапі, який почався в Середньовіччі і вся мета якого - знищити етап, який йому передує. Сам по собі він може продукувати лише порожнечу і нещастя. Отже так, я вороже ставлюся до Просвітництва та його філософії і я хочу висловити це абсолютно чітко.

Чому події твого роману розгортаються в університетському середовищі? Чи не тому, що він втілює епоху Просвітництва?

Тебе влаштує, якщо я скажу, що не знаю? Але ж я справді не знаю. Правда в тім, що я хотів зробити довгу побічну сюжетну лінію, в якій би йшлося про Гюїсманса, звідти мені й спало на думку зробити свого героя науковцем.

Ти від самого початку вирішив писати роман від першої особи?

Так, оскільки я обігрував Гюїсманса. Цей задум був від самого початку.

І знову, у твого героя є дещо від автопортрету, не повністю, але ж… смерть батьків, наприклад.

Так, я використовував певні реалії, навіть якщо деталі насправді геть відрізняються. Мої головні герої ніколи не є автопортретами, але вони завжди є проєкціями. Наприклад, що б було, якби я прочитав Гюїсманса замолоду, якби я вивчав філологію і став викладати в університеті? Я уявляю життя, які я ніколи не проживав.

В той же час ти дозволяєте справжнім подіям вплітатися у вигадані тобою життя.

Так, я використовую моменти, які вразили мене у реальному житті. Але все частіше я схиляюсь до їхнього перетворювання. В цій книжці від реальності залишився лише абстрактний компонент «смерть батька», але насправді все було інакше. Мій батько дуже відрізнявся від цього чоловіка, його смерть сталася зовсім інакше. Життя дає мені лише засадничі ідеї.

Під час написання цього роману чи не відчував ти себе Касандрою, провісником загибелі?

Справді не можна назвати цю книгу песимістичним пророцтвом. Зрештою все не так вже й погано відбувається.

Не так погано для чоловіків, але для жінок це трохи…

Так, це вже цілком інша проблема. Але мені здається, що проект відбудови Римської імперії не такий аж безглуздий, якщо змістити Європу на південь, усе починає набувати певного сенсу, навіть якщо зараз це не має сенсу. З політичної точки зору можна навіть вітати такий розвиток – в ньому нема жодної катастрофи.

І все ж книжка надзвичайно сумна.

Так, в її глибині гострий смуток. На мою думку, неоднозначність сягає найвищого напруження в останньому реченні: «І я би ні про що не жалкував». Насправді в читача може залишитись якраз протилежне відчуття. Головному героєві є за чим жалкувати – це Міріам і Чорна Мадонна. Але йому випало не жалкувати за ними. І сумною цю книжку робить певна атмосфера смиренності, покори.

Як би ти охарактеризував цей роман у порівнянні з твоїми іншими книжками?

Скажімо так — я зробив кілька речей, які я вже тривалий час хотів зробити, речі, які я ніколи раніше не робив. Як, наприклад, ввести дуже важливого персонажа, якого читач, власне, ніколи не бачить, а саме – Бена Аббеса. Також я вважаю, що тут у мене найсумніше з усіх попередніх завершення любовної історії через її цілковиту банальність – очі не бачать, серцю не жаль. Між ними були почуття. Взагалі-то, тут більше відчуття ентропії, ніж в моїх інших творах. У книжки є похмура, сутінкова сторона, яка створює її сумну атмосферу. Наприклад, якщо католицизм не діє, то лише тому, що він вже вичерпав себе, він, очевидно, належить до минулого, він завдав поразки сам собі. Іслам символізує майбутнє. Чому ідея нації зазнала кризи? Тому що нею надто довго зловживали.

Тут немає анітрохи романтизму, ще менше лірики. Це вже якесь декадентство.

Так, це правда. Те, що я почав з Гюїсманса, має до цього стосунок. Гюїсманс не міг повернутися до романтизму, але він ще міг стати католиком. Очевидною сполучною ланкою з моїми іншими книжками є ідея того, що будь-яка релігія є необхідною. Ця ідея є в багатьох моїх книжках. Так само і в цій, але тут йдеться про існуючу релігію.

Яке місце займає у твої книжці гумор?

Час від часу комічні персонажі трапляються. Думаю, що у мене така ж кількість смішних персонажів як і зазвичай.

Ми ще майже не говорили про жінок. З цього боку на тебе знов поллється критика...

Певно, що навряд феміністці сподобається ця книжка. Але що тут поробиш?

І все ж ти був приголомшений, коли твій роман «Розширення поля боротьби» назвали жінконенависницьким. І цією книжкою ти ще більше загострюєш своє положення.

Я, власне, не вважаю себе жінконенависником. Я б сказав, що у будь-якому випадку це не головне. Те, що може взяти людей за печінки у цій книжці, так це те, що я показую, що фемінізм є приречений з точки зору демографії. Отже головна ідея, яка може зрештою пригнітити читачів, це те, що ідеологія важить значно менше, ніж демографія.

Чи не є ця книжка провокацією?

Я пришвидшую історію, але ні, я не можу сказати, що це провокація, якщо під цим не розуміти речі, про які я пишу як про щось принципово неправильне лише для того, щоб роздратувати людей. Я ущільнюю еволюцію, яка, на мою думку, є цілком реалістичною.

Поки ти писав або перечитував книжку, чи передбачав ти реакції на її публікацію?

Та ні, я досі не вмію передрікати подібні речі.

Дехто може здивуватися, що ти обрав цей напрямок, попри те, що твоя остання книжка була сприйнята як безперечний тріумф, що примусила замовкнути твоїх критиків.

Правду кажучи я не обирав. Книжка почалась з навернення у католицизм, яке мало відбутися, але не відбулося.

Те, що ти не обирав, у цьому є щось безнадійне, якийсь відчай.

Безвихідь виникає від прощання з цивілізацією, хай якою давньою вона є. Але зрештою Коран виявляється кращим, ніж я думав, тепер, коли я перечитав його – вірніш, прочитав. Найочевиднішим висновком є те, що джигадісти – це погані мусульмани. Звичайно, як з усіма релігійними текстами, завжди є можливості для інтерпретацій, але по чесному прочитанні можна висновити, що священна нападницька війна зазвичай не схвалюється, важить лише проповідь. Отже можна сказати, що я дещо змінив свою точку зору. Тому я не відчуваю, що пишу із страху. Я скоріш відчуваю, що ми можемо домовитися. А от феміністки не зможуть, якщо вже бути чесними до кінця. Але я та чимало інших людей зможуть.

Чи можна замість слова феміністки сказати просто жінки?

Ні, не можна замінити феміністок просто жінками. Насправді це неможливо. Я чітко показую, що жінки також можуть бути наверненими.

-----
Інтерв'ю Свільвена Бурмо з Мішелем Уельбеком. Оригінал тут.

Переклад з французької: Олег ПолозⒸ 2015.